§ 5. Зловживання на стадії виникнення права

Дану різновид зловживань можна розглянути на наступному прикладі: 
Недобросовісне включення в заявку на перевезення вантажів, адресовану перевізнику, завідомо незаконного умови щодо часткової оплати перевезення в іноземній валюті (дана умова має самостійний характер і не може бути підставою зміни іншого узгодженого сторонами умови договору - ціни) і подальша відмова від проведення розрахунків за надані послуги встановленим законом способом являє собою зловживання правом (ПФАСМО 13.12.2000 № КГ-А40/5584-00 [29]) 
Даний вид зловживань цікавий тим, що упречності дій суб'єкта виявляється не стільки в процесі реалізації вже існуючих прав (як переважна більшість відомих зловживань), а на стадії формування (зародження) права. 
Вже тут особа готує ті підстави, за якими можна буде в подальшому відмовитися від виконання своїх зобов'язань використовуючи формально-юридичний порок у змісті договору. 
По суті є підстави вважати, що в зазначеному випадку дії відправника слід кваліфікувати як умисні. 

2.3. Зловживання процесуальними правами

Зловживання процесуальними правами - поняття, що виникло, очевидно, з виникненням судочинства. 
У літературі цього виду зловживання приділено не настільки пильну увагу, як до зловживань у сфері матеріального права. 
З розвитком товарно-вартісних відносин і на цій основі ускладненням законодавства (в тому числі і процесуального), проблема зловживання процесуальними правами набула особливого значення. При цьому, слід зазначити наступний специфічний момент: аналіз судово-арбітражної практики показує, що розглядається явище, як правило, не стає предметом дослідження (ні прямо, ні побічно) у судовому процесі. 
З одного боку це пояснюється тим, що зловживання в процесуальній сфері дуже важко діагностуванням, оскільки розгляду піддаються матеріальних взаємини сторін, а представницька діяльність учасників спору перебуває ніби на другому плані. 
У судовому засіданні, суддя розглядає і з'ясовує юридичні відносини представлені у вигляді різних документів (тобто те, що було скоєно в минулому і при цьому чітко зафіксовано). 
Процесуальна (або представницька) діяльність учасників проходить при самому судовому розгляді. Тому так важко виявити дії (бездіяльності) несумлінного характеру відбуваються в процесі, оскільки часто неможливо відразу дати чітку оцінку мотивами таких дій. 
З огляду на негативні наслідки, які надають несумлінні дії учасників як на сам процес, так і на кінцевий результат, законодавець приділяє особливу увагу при регулюванні даних відносин. 
Арбітражний процесуальний кодекс РФ 2002 р. у статті 41 надаючи особам, які беруть участь у справі значний обсяг процесуальних прав, одночасно встановлює обов'язок осіб сумлінно використовувати належні їм процесуальні права. 
АПК РФ також закріплює норму, відповідно до якої, зловживання процесуальними правами тягне для осіб передбачені кодексом несприятливі наслідки. 
Одним із прикладів процесуальних зловживань, слід вважати дії сторони представляє в судове засідання при розгляді справи по суті доказів, які не були розкриті перед іншими особами, які беруть участь у справі. 
АПК РФ у статті 65 встановлює, що всі докази на які посилаються сторони в обгрунтуванні своїх вимог і заперечень повинні бути представлені на етапі підготовки справи до судового розгляду і в попередньому судовому засіданні. 
Така процедура встановлена ​​для можливості більш повного та всебічного вивчення конфліктної ситуації і має мету - уникнути поверхневої кваліфікації правовідносин. 

2.4. Зловживання в сфері використання правових знань

§ 1. Зловживання правами радника з правових питань

У чому сенс діяльності радника з правових питань? 
Очевидно головний аспект діяльності радника з правових питань (адвоката) - забезпечить захист прав, свобод і законних інтересів свого довірителя. 
Свою обов'язок радник має виконати чесно, розумно і сумлінно: відстоювати права і законні інтереси довірителя усіма не забороненими законодавством Російської Федерації засобами (стаття 7 Закону РФ «Про адвокатську діяльність і адвокатуру в Російській Федерації»). Причому радник не вправі займати у справі позицію всупереч волі довірителя, за винятком випадків, коли адвокат переконаний у наявності самообмови довірителя. 
Відповідно до цього, будь-радник докладе максимум зусиль для вироблення такої лінії поведінки (наприклад, у суді) яка дозволить отримати позитивний результат. 
Переважна більшість спорів характеризується, як правило, є обопільним порушень беруть участь у справі контрагентів. Отримати вигоду для клієнта можна за допомогою використання акцентування на порушеннях, вчинених опонентом. 
Показовий наступний приклад: 
Організація-інвестор звернулася до суду з вимогою про зобов'язання замовника оформити правоустановлівающіе документи на зведене в рамках інвестиційного договору будівлю. Зазначене будівлю прийнято державною комісією. 
Відповідач використав у своїх запереченнях наступний аргумент - інвестор не сплатив всієї суми за договором (сплачена була велика частина - 80%), а, крім того, предмет договору не дозволяє однозначно ідентифікувати підлягають передачі площі. Крім того, на момент розгляду справи в суді організація-замовник надала документи, з яких випливало, що безпосередньо здача об'єкта проводилася іншою організацією. 
Суд у задоволенні вимог інвестора відмовив. 
Як коментар можна сказати наступне: очевидно, що постраждалою організацією є інвестор, який заплатив велику суму грошових коштів. Боржник же, використовуючи факт не повної оплати (хоча для інвестиційної діяльності, здійснюваної у вигляді капітальних вкладень це не так суттєво), а також некоректно складений договір (хоча це було відомо з самого початку) домігся вигідного для себе рішення. 
У даному випадку, радником використовуються знання різних правових ситуацій не для досягнення істини і справедливості, а для захисту прав свого довірителя. Це і є використання своїх знань у протиріччі з духом права. 
В ідеалі, принцип справедливості повинен виражати інтереси всіх учасників. Це характерно і для ситуацій, коли сторона є порушником, оскільки відновлення справедливості у конкретному спорі відповідає інтересам як всього суспільства, так, і в кінцевому рахунку, самого порушника. 
Якщо допустити зворотне (коли спори вирішують без урахування принципу справедливості) суб'єкти права (вони ж учасники потенційного спору) будуть позбавлені можливості планування довгострокових відносин, оскільки буде відсутній відома стабільність. 
Тим не менш, слід зазначити, що в діях радника відсутній умисел завдати іншій стороні шкоду, а також будь-які інші протиправні дії. Він будує захист спираючись на законодавчі приписи (хоча і з метою вивести з під відповідальності свого довірителя). 
Тому такі дії не підпадають під ознаки шикани. Це є зловживання правом в інших формах. 

§ 2. Зловживання при здійсненні правосуддя суддівським розсудом

Даний вид зловживань не можна в строгому сенсі назвати зловживанням права в тому розумінні, яке дає стаття 10 ЦК РФ, оскільки 1) в ній мовайде про дії особи - суб'єкта приватного права. Суд же є елементом публічної системи; 2) застосовувати наслідки статті 10 ЦК РФ може тільки суд і тільки при здійсненні правосуддя. У силу цього, суд не може застосовувати такі наслідки щодо себе або іншого суду (у тому числі і нижчої інстанції). 
Проте, не можна не помітити при певних обставинах відоме подібність між діями приватної особи, що зловживає своїми правами на шкоду іншому приватній особі і діями в окремих випадках судді при здійсненні правосуддя. 
У зв'язку з цим виникає питання - як розуміти інститут судового розсуду: як обов'язок або як правомочність? 
Якщо прийняти за вихідну тезу про те, права суду збігаються з його обов'язками, то судове розсуд, це, безумовно, обов'язок і діяльність суду, в даному випадку, являє собою суто «механічну» функцію по збору доказів, пошуку застосовної норми і винесення рішення на Відповідно до знайденої нормою. 
Якщо допустити, що судова діяльність включає не тільки обов'язки, а й права, то інститут судового розсуду являє собою досить складне правове явище, що дозволяє судді в кожному конкретному випадку при винесенні рішення спиратися на принцип свободи (свобода оцінки доказів, свобода вибору й обгрунтування рішення виходячи з внутрішнього переконання і т.п.). 
Дефініція «свобода», безумовно, відноситься до сфери можливого ніж належного, а, отже, притаманна правомочностям. 
Обов'язки завжди строго пойменовані і мають суворі кордону. Правомочності ж охоплюють всю ту область відносин, яка виходить за межі обов'язків. 
Дійсно, складно уявити, як можна підпорядкувати певним обов'язковим правилам розумову діяльність судді з оцінки чого-небудь. 
Якщо інститут судового розсуду (а для цілей цієї роботи судове розсуд розуміється широко: не лише як діяльність при винесенні рішень, але і як супутнє всьому судовому процесу, в тому числі і при виборі, пов'язаному з вчиненням певних процесуальних дій. Наприклад, відповідно до статтею 136 і статтею 137 АПК РФ суд самостійно вирішує питання про ступінь готовності справи до судового розгляду) представляє правомочність, то, як і кожному праву, йому не уникнути зворотного боку - можливості зловживання наданим правом. 
З одного боку, АПК РФ встановлено різні терміни для здійснення тих чи інших дій. Зокрема, стаття 134 АПК РФ передбачає, що підготовка справи до судового розгляду повинна бути завершена в термін, що не перевищує двох місяців з дня надходження заяви до арбітражного суду. 
З іншого боку, АПК РФ не передбачає негативних наслідків для випадків порушення встановлених термінів. 
У зв'язку з цим цікава наступна думка: як розцінювати дії судді, який витримує окреслений двох місячний термін при очевидності факту підготовленості справи до розгляду в судовому засіданні? (При цьому, важливо вказати і на відсутність заперечень сторін і на технічну можливість судді призначити справу на більш ранній термін). 
Представляється, що вказане діяння судді, застосовуючи критерії, розроблені в матеріальному праві (звичайно, з певною часткою умовності), можна кваліфікувати як різновид зловживанням судовим розсудом у сфері процесуальних відносин. 
Як якщо не зловживанням своїм суддівським розсудом можна розцінити дії судді, що володіє достатньою кваліфікацією, але виносить «обгрунтоване» рішення, яке навіть близько не відповідає ні фактичним обставинам справи, ні правової кваліфікації у справі. 
Усі труднощі ситуації в тому, що відносно подібного рішення не можна сказати, що воно не відповідає класичному розумінню «законності та обгрунтованості». Рішення і обгрунтовується судом і застосовуються норми права. Але, на жаль не ті або не правильно. 
Суд вищої інстанції може в цьому випадку лише виправити таке рішення, але не відповісти на питання поставлене вище - чому кваліфікований фахівець, яким є суддя, виносить «дивних» рішень? 
У зв'язку з цим, зловживання правом на судовий розсуд можна підрозділити на наступні підвиди: 
а. При вирішенні процесуальних питань; 
б. При винесенні вердикту (судового рішення). 
 

Висновок

На закінчення можна зробити деякі висновки: 
Вперше в Росії чітко закріплений принцип неприпустимість (недозволеності) зловживання правом та визначено спільні кордони (межі) здійснення цивільних прав та обов'язків. Суть цього принципу полягає в тому, що кожен суб'єкт цивільних прав вільний вільно здійснювати права у своїх інтересах, але не повинен при цьому порушувати права та інтереси інших осіб. 
Дії в межах наданих прав, але заподіюють шкоду іншим особам, є в силу цього принципу недозволеними (неправомірними). Ці дії визнаються зловживанням правом. Таким чином, у п. 1 статті 10 ГК РФ передбачено загальний обмежувач розсуду правовласника при здійсненні своїх громадянських прав - заборона зловживання правом. 
Під зловживанням правом слід розуміти здійснення громадянами та юридичними особами своїх прав з заподіянням (прямо чи опосередковано) шкоди іншим особам. Зловживання пов'язане не зі змістом права, а з його здійсненням, тому що при зловживанні правом особа діє у межах наданих йому прав, але недозволеним чином. 
Встановлені статтею 10 ЦК РФ заборони не порушують свободи здійснення цивільних прав, якщо розуміти свободу у здійсненні суб'єктивних цивільних прав як право робити все, що не шкодить іншим особам, не порушує їх прав та законних інтересів. 
Перш за все заборонені такі дії громадян і юридичних осіб, які здійснюються виключно з наміром заподіяти шкоду іншій особі. Здійснення прав з метою завдати шкоди, т.зв. «Шикана», заборонено цивільними законами ряду європейських держав. 
Поряд з шикані ст. 10 забороняє зловживання правом і в інших формах: а) поведінка особи, хоча і не має на меті завдати шкоди інтересам інших осіб, але об'єктивно заподіює їм шкоду; б) зловживання домінуючим становищем на ринку певного товару, що має своїм результатом ущемлення інтересів інших осіб і (або) обмеження конкуренції. 
Оскільки в п. 3 статті 10 ЦК РФ у випадках, коли закон ставить захист прав у залежність від того, чи здійснювалися ці права розумно і сумлінно, включена норма, презюмують розумність і сумлінність дій суб'єктів цивільного права, можна вважати, що нерозумне і недобросовісна поведінка також прирівнюється до зловживання правом. Зокрема, недобросовісна конкуренція та недобросовісна реклама є формами зловживання правом. Можливі й інші форми зловживання правом.